ПОЕЗІЯ ГЕНІЯ
УКРАЇНІ
Я не зрадив тобі ані словом, ні порухом власним
життя.
Натомився в борні за твою незрівнянну, зневажену блазнями
мову.
Я трудився, щоб дух твій піднять і не маю за це
каяття,
Кожне слово я важив як золото, а не полову.
Коли сумніви сіяли недруги й друзі твої,
Я у вірі до тебе
набожно схилявся у вічній надії.
І Дніпро, й золотаві поля, й солов’їні гаї –
Це для мене життя, а не зрадників підлих зневажливі
мрії.
Не питав я в людей, чи любити Вкраїну свою,
Не брехав, коли треба за правду до смерті стояти.
І дітей своїх вчив, щоб лишалися в ріднім краю,
Бо Вкраїна для мене – це рід мій, і вічно
згорьована мати.
Бо Вкраїна для мене – це серце. Без неї немає життя.
Бо Вкраїна – це мудрість. Народу мого віковічні таїни.
Це надія, це сила, це порух земного буття.
Я не мислю себе без полів золотих України.
До
Вкраїни любов’ю з дитинства бузково пропах.
На
ромашках настояний дух мій і прадідів слово.
Де
натхнення зростало постійно в п’янких чебрецях,
І
пролитись любов’ю завжди було в душі щасливі готово.
На
любові до тебе настояне наше життя.
Я
не знаю народу, який би цуравсь Батьківщини.
Але
знаю, що зрадника дика і підла душа,
Проміняти
готова за долар Дніпро і степи України.
Не
принижував душу і гордість вкраїнську свою.
Мозолясто
трудивсь, а не гнув у лакействі я спини.
Я
за правду одвічну народу свойого стою.
І
ніколи й у думці не зрадив народ України.
В
ПАМ’ЯТЬ ПРО МАТІР
Померла мати, вмерли всі слова.
Не говоріть, бо нічого сказати.
Померла мати – плачуть вікна хати
І сивіє від суму голова.
Для чого всі слова, для чого всі діла?
Немає матері. Як стало пусто в світі.
Померло все, стоять в зажурі діти.
Померла мати, а вона ж жила.
Садочок цвів, а вже його нема,
І соловейко у вишник ховався,
Він з матір’ю в житті нащебетався,
Тепер навіщо всі оті слова?
Померла мати. Я ж її любив.
Та хто ж їх не любив, тих матерів убогих,
Вони ж єдині найсвятіші в Бога,
Та хто крім Бога їх і захистив?
Де та стежина, що вела до хати?
Корова, що поїла молоком.
Те все було, коли була в нас мати.
Немає матері, лиш стежка за селом.
Немає матері. Лиш пустота німа.
І оступає душу темрява одвічна.
Я знаю, що і ми, і матері не вічні.
Та як змиритися, що матері нема?!
Володимир Гончаренко
© 1998 − 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар