ПРО РІДНУ МАТІР
МИ МАТІР НЕ ЗАБУДЕМО НІКОЛИ
Ніщо я так не пам’ятаю в світі,
Як матір вічномолоду й живу.
Які життя їй розставляло сіті,
Та вірила вона у правду вікову.
Яку біду несли нечисті сили,
Війна, і голод, холод, постоли.
Ти поле сіяла, щоб нам хліба родили,
Щоб діти виросли й щасливими були.
Вона любила небо, рідне поле,
Й ромашки, і волошки, й пом’яки.
Мені і зараз серце гостро коле,
Ота стерня й безжальні остюки.
Я й досі бачу ноги її босі,
Потріскані від сонця і дощів.
І трави соковиті й срібні роси,
Й кривавих сліз з калинових кущів.
Ти буряків колгоспних напололась,
Обвітрилась й на сонці напеклась.
З неправдою ти, як могла, боролась,
Та горю й мукам, рідна, не здалась.
І хата наша – дорога світлиця,
Що нас звеличує і нас веде в життя.
Ми пам’ятаєм материнські лиця,
Й даєм дорогу теплим почуттям.
Ми пам’ятаєм й пам’ятати будем,
Про матір рідну, як про ту весну.
І скільки житимем, її ми не забудем,
Як ту зорю величну і ясну.
І скільки житиму, я не прощу собі,
Що я молився Богу, не тобі!
Бо що святіше є іще на світі,
Як матері і їх маленькі діти.
