Ти смішилище робиш з людини, невтомне життя.
Ти настирливо пхаєш її у багно, в суєту, у сміття.
Я ж виборсуюсь з нього і прагну дістатись зірок,
Кожній римі дотепній радію, як ляльці наївне дитя.
34
Не кричіть ви на мене. Я більше не буду вас чуть.
Вороги хай таємно злодійські тенета не тчуть.
Доля нам відкриває то в пекло дорогу, то в рай.
Ну, а гроші
піском поміж пальців життя протечуть.
35
Вороги не дрімають, щодня наставляють сільце.
Сумувать нам від цього, чи дякувать долі за це?
Бо вони не дають нам спокійно на світі прожити,
Відкриваючи в
злобі своє ненаситне лице.
36
Розумію – для вас я сьогодні іще не мудрець.
Мудрим стану тоді, як надінуть терновий вінець.
Все, що вчора робив, я розумному встиг передати,
А сьогоднішній день – це майбутнього вірний
гонець.
37
Так багато, здається, відміряла доля годин,
Лише мить і ти з смертю – один на один.
Ми працюємо гірко, на скронях вже рясно сивин –
Отакий несподіваний часу безжалісний плин.
38
Я багато годинників в хату батьківську приніс.
Думав, Бог мені часу відмірить чималий укіс.
Тільки марне чекав: сивиною покрилися скроні.
Втратив навіть і те, що в долонях я бережно ніс.
39
Живучи, кожен мріяв добутись святого вінця,
А тепер все частіше доводиться з неба чекати
гінця.
Що ми мали в долонях, коли ледь на світ споряджались?
Що візьмемо з собою, сягнувши сумного кінця?
40
Наївно думати, що взавтра нас мине
І горя міх, і доля вередлива.
Тож будьте мужніми, нехай вас не зігне
Ні зрада друзів, ні брехня злослива.
41
Чому ж ридаєте, що друга поховали?
Чому ж про нього при житті не дбали?
Чому маскуєте в сльозах неправди суть,
Що люди мруть, ви ж ніби і не знали!
42
О, Боже мій! Які сумні діла?
Чому за
чесність доля нас трясла?
А ти де був, як правду катували?
Чи, може,
ненька сили не дала?
43
Я не зітлію в безвісті віків!
Сягну я розумом усіх материків!
Я буду правдою карати чорне зло!
Прислухайся до цих правдивих слів!
44
Не зраджу вам, Боги, бо я не підлий Брут.
Слова від вас дійшли
і ось вони вже тут,
Я людям передам правдивих
слів основу,
Як квітів польових зірву на
пам’ять жмут.
45
Ми за чесність свою немалі вже сплатили борги:
На тортури вели нас і друзі, і злі вороги.
Пломеніли ж ми завше, як ватра, жагою життя,
І кували
для мудрості сильні і гострі плуги.
46
Вже день пройшов і ніч нас огортає –
У темні шати простір одягає.
Ми мусим жить і в темряві, і в горі:
Хоч сонце світить, а чи ніч сповзає.
47
До вічного життя у рай нас закликають,
Що ж на Землі від
цього люди мають?
Одні плоди земні, як свині пожирають,
А інші в рабстві увесь вік конають.
48
До мене руки простяга жебрак,
Поет–багач, він, певне, дума так.
Поет мільйони мав би, та не має,:
Бо не продасть він мудрість за п’ятак.
49
На світі красти гріх, а крадуть всі безбожно.
Багатий краде все, поетові ж – не можна.
Бо слово – таїна веде полки за волю
І в полум”ї згоря його душа побожна.
50
Не красти ми прийшли, а брать своє в ділах.
У праці щастя в нас – не в підлих грабежах.
Будь добрий, потрудись – твоє прийде до тебе,
А мільйонер згорить, як сміття на вітрах.
