Володимир ГОНЧАРЕНКО Моїм рідним лебединцям

Володимир ГОНЧАРЕНКО
Моїм рідним лебединцям

МОЇМ РІДНИМ ЛЕБЕДИНЦЯМ 

ПРИСВЯЧУЮ

Люблю я Лебедин. Люблю його як брата.

І козаків, що там колись ходили в бій,

На пагорбі моя не височить вже хата.

Змели її часи, мов мед бджолиний рій.

Чи Гептурка й тепер свої широкі води

Долиною несе, як славу крізь село?

Співали ми пісень. Водили хороводи.

Бідненько ми жили. Та радісно ж  було.

Тому щемить струна в моїм старечім серці,

Бо там  дитинства шум, і гамір, і тепло.

Того не повторить, коли ми ставши  в герці,

Боролися, щоб жить щасливіше було.

Я згадую її, оту премудру школу.

Яка знання дала і випустила в світ.

І їхали ми вже по долю через Шполу,

І слали в Лебедин батькам палкий привіт.

 Як  радісно було, коли назад вертали,

І першим зустрічав вітряк нас за селом.

І до  сердець своїх  його ми пригортали,

А він нас обнімав пораненим крилом.

Виднілись за селом нові колгоспні ферми,

Дівчата йшли туди, неначе школярі.

Ніхто тепер тих дні щасливих нам не верне.

 Вже інший час настав. Вже інші трударі.

А вічний час тече, мов мед з квіток у вулик.

Нічого не вернуть, нового не збагнуть.

Багато ми взяли, багато ми почули,

То ж школи рідної ніколи не  забуть.

І друзів не забуть, і вчителів хороших,

Які тепло душі й серця нам віддали.

Невдячні ми були, але ніхто за гроші

Нас розуму не вчив, бо рівні всі були.

Тепер не знаю я, яка у вас там доля,

Палац культури хтось вам збудувать зумів?

Немає навкруги колгоспного вже поля,

Не вкраде вже ніхто колгоспних колосків.

Бо все тепер своє – і горе, і печалі,

Ніхто його тепер не візьме за своє.

 У кожного свій горб, а як там буде далі…

Надійтесь на Богів. Хай Бог вам подає.

Нехай усім щастить. Будуйте щастя нове.

Тепер ніхто у вас полів не відбере.

Дитинство хай зроста щасливе і здорове,

Бо Україна вже ніколи не помре.