Володимир Гончаренко ДАВАЙТЕ СТАНЕМО ЛЮДЬМИ

Володимир Гончаренко

ДАВАЙТЕ СТАНЕМО ЛЮДЬМИ

Не піддамось неправді і хулі.

Ми добре знаєм, що нам треба.

І дорогий нам простір неба,

І щастя на своїй землі.

Ми в степ закохані до болю

І ненавидимо сваволю.

Гуртом долаємо біду,

І за людей болить серденько,

І любим степ, як рідну неньку,

І соловейка у саду,

Який витьохкує гарненько.

Ми ненавидимо брехню,

Хоча й самі брехать умієм.

І за своїх панів радієм.

І рідним брешем до ладу.

Така, мабуть, у нас вже доля,

Що за шматок чужого поля

Ми втопим брата у біду.

Забудемо своє коріння

Аби хто дав нам на насіння.

І матір прокленем свою

За ласий шмат в чужім краю.

Не маєм чесності й на гріш,

Ми продамось, хто дасть нам більш.

І на словах нам любий брат,

А скаже пан, здеремо й шкуру,

Бо маємо таку натуру,

Що позавидує і кат.

Ми ловимося на брехні.

Самі ж брехать не перестанем

І батька продамо обманом,

І матір на святій землі.

Коли ж настане правди час?

І згине жадібність без міри?

Коли ж до Бога більше віри,

Ніж до наживи буде в нас?

Коли ми жить почнемо чесно,

І зв’яжем щастя перевесло?

Коли вже згинуть глитаї,

Що не потлять хліби свої?

Коли ж полюбим правду ми,

Та геть пощезнуть яничари?

Коли ж припинимо ми чвари,

І станем справжніми людьми?