МИ МАТІР НЕ ЗАБУДЕМО НІКОЛИ

Ніщо я так не пам’ятаю в світі,

Як матір вічномолоду й живу.

Які життя їй розставляло сіті,

Та вірила вона у правду вікову.

Яку біду несли нечисті сили,

Війна, і голод, холод, постоли.

Ти поле сіяла, щоб нам хліба родили,

Щоб діти виросли й щасливими були.

Вона любила небо, рідне поле,

Й ромашки, і волошки, й пом’яки.

Мені і зараз серце гостро коле,

Ота стерня й безжальні остюки.

Я й досі бачу ноги її босі,

Потріскані від сонця і дощів.

І трави соковиті й срібні роси,

Й кривавих сліз з калинових кущів.

Ти буряків колгоспних напололась,

Обвітрилась й на сонці напеклась.

З неправдою ти, як могла, боролась,

Та горю й мукам, рідна, не здалась.

І хата наша – дорога світлиця,

Що нас звеличує і нас веде в життя.

Ми пам’ятаєм материнські лиця,

Й даєм дорогу теплим почуттям.

Ми пам’ятаєм й пам’ятати будем,

Про матір рідну, як про ту весну.

І скільки житимем, її ми не забудем,

Як ту зорю величну і ясну.

І скільки житиму, я не прощу собі,

Що я молився Богу, не тобі!

Бо що святіше є іще на світі,

Як матері і їх маленькі діти.

ПОЕЗІЯ ВОЛОДИМИРА ГОНЧАРЕНКА