Володимир ГОНЧАРЕНКО ДОДОМУ ПРОСИТЬСЯ ДУША

Володимир ГОНЧАРЕНКО
ДОДОМУ ПРОСИТЬСЯ ДУША

ГОНЧАРЕНКО ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ – поет, фольклорист, краєзнавець, журналіст.

Народився в 1938 році в с. Кримках Шаполянського району. В 1950 році разом з батьками переїхав у с. Лебедин того ж району, де пішов навчатися в 5-тий клас Лебединської середньої школи № 2, яку й закінчив у 1956 році. Після жорстоких Сталінських часів наступила так звана Хрущовська відлига. В цей час почалися нові політичні події, прискореними темпами почалося будівництво комунізму. В країні сталося певне піднесення, молодь з ентузіазмом їхала на будівництво нових ГЕС, піднімала цілину, їхали на шахти Донбасу. Щоб поступити до ВУЗу потрібно було відпрацювати на виробництві чи в колгоспі не менше двох-трьох років. У Володимира Гончаренка залишалися старенькі батьки. І він змушений був залишитися в селі. Працював у колгоспі, в шляхо-ремонтній бригаді, в лісництві, в споживчій коопераці. Зрештою в 1960 році він вступає до Дніпропетровського державного університету, який і закінчує у 1965 році. З 1965 року працює кореспондентом Закарпатського облтелерадіокомітету в м. Ужгороді. В кінці 1967 року переїжджає до Черкас, де працює редактором  Черкаського облтелерадіокомітету, редактором редакційно-видавничого відділу облпреси, науковим працівником з фольклору в обласному науково-методичному центрі народної творчості та культосвітньої роботи, лектором Товариства „Знання” та Товариства охорони пам’яток історії та культури. Багато уваги приділяє пропаганді творчості Т.Г. Шевченка та Василя Симоненка. Активно займається збиранням усної народної творчості.

Він об’їздив, а здебільшого обходив майже всі найпотаємніші куточки Черкащини, зустрічався з сотнями людей, які зберігали цінний фактичний матеріал, записував від них легенди, перекази, бувальщини, пісні, прислів’я та приказки, загадки, скоромовки та інші жанри усної народної творчості. Був організатором і керівником фольклорно-етнографічних експедицій „Холодний Яр”, ”Корсунь”, „На батьківщину Т.Г. Шевченка”, ”Черкаси – слави нашої столиця”, ”Чигирин – цитадель історичних подій”, ”Кам’янщина – стежками декабристського руху”, „Шляхами Максима Залізняка та Івана Гонти”, „Лебедин – край пісень і легенд”, „Дзвінка криниця Кобзаря в Лисянці”, „Там у Смілі біля річки Сріблянки”, „На батьківщині І.Нечуя-Левицького”, „Зійдемо, друзі, на Тарасову гору”.

Всі зібрані ним матеріали – результат п’ятдесятирічної кропіткої і наполегливої роботи, – він упорядковує в унікальне багатотомне зібрання фольклорних матеріалів під назвою „Поема мого народу”.

Як сказав про його напрацювання доктор філологічних наук, професор Київського національного лінгвістичного університету, професор М.М. Кочерган – це епохальна робота. Вона окреслює життєдіяльність українців на теренах Черкащини за багатовікову історію. В ній зібрано понад 100 тисяч прислів’їв та приказок, понад 5 тисяч загадок, скоромовок, каламбурів, поздоровлень, тостів, усмішок та анекдотів, понад 2 тисяч прикмет погоди, тисячі розшифрованих топонімічних назв, сотні легенд, переказів, бувальщин, афоризмів про Т.Г. Шевченка та ін.

Він – автор книг«На батьківщині Т.Г. Шевченка» (1984), «Поема мого народу» (1996), „З любов’ю до людей” (2014),  „Черкащина в легендах та переказах” (2006), „Енциклопедія українських загадок” (2007), «Амінь» (1991), „Краєзнавча енциклопедія Черкащини”, „Мудрі думки – переживуть віки або Біблія мого Я” (понад 12 тисяч 900 власних афоризмів), „Великий словник прислів’їв та приказок Черкащини в десяти томах” (понад 100 тисяч зразків цього жанру), .„Словник прислів’їв та приказок про Т.Г. Шевченка” (1997), «Сповнений любові та добра» (1990), «Я хочу пити сонячні настої» (1990), «Анекдот – наш анекдот» (1990), «Акорди серця» (1995), „Словник прислів’їв та приказок Шевченкового краю” (1998), „Священні заповіді українців” (2010), „Магія української приказки”, „Класичний календар українців”, „Легенди, перекази, бувальщини про Т.Г. Шевченка”, „Пісні рідної матері – Марфи Гончаренко”, Календар православних свят”, „Цікава топонімія”, ”Народні прикмети”, „Казки року”, „Духовний геній України – Тарас Шевченко, «Кладу свої думи, Тарасе, у вінок твого вічного генія» (власні афоризми про Т.Г. Шевченка), «Легенди та перекази Шевченкового краю», «Казки Шевченкового краю», «Словник топонімів Черкащини», „Лебедин – серце Черкащини”, „Енциклопедія топонімів Шполянщини”,  

Ним написані наукові розвідки «Неозначено-особові речення у поезії Т.Г. Шевчека» (1964), «Із фольклорної скарбниці Черкащини» (1982), «Вогненне слово ворога рази» (1983), „Легенди Холодного Яру” (1983), „Із фольклорної скарбниці Шевченкового краю” (1984), „Записи прислів’їв та приказок на Черкащині” (жур. „Народна творчість та етнографія”, №3, (1984), „Літературно-меморіальна екскурсія Василь Симоненко” (1989), „Скарби фольклориста” (1984), „Із фольклорної криниці Шевченкового краю” (1984) та багато інших.

Сотні прислів’їв та приказок із його зібрань ввійшли до республіканського наукового видання „Прислів’я та приказки” (Серія „Українська народна творчість”, перша книга, 1989 р.; 2 книга, 1990 р.), К.: „Наукова думка”. Співавтор книги-меморіалу „Вінок безсмертя” (1987).

Упорядник найповнішого в Україні на той час видання поетичної спадщини Василя Симоненка „Ти знаєш, що ти – людина”, яка вийшла у видавництві Наукова думка, Київ, 2001, перевидана 2005 року.

Перший редактор журналу „Краєзнавець Черкащини”, №1, 1990; №2, 1991; №3, 1992.

Видавець плакатів „Народ мій є! Народ мій завжди буде!”, „Живу не лише за себе” – присвячені творчості В. Симоненка.

Член Спілки журналістів України з 1975 року.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі кілька поезій з його книги „З любов’ю до людей”.

УКРАЇНІ

Я не зрадив тобі ані словом, ні порухом власним життя.

Натомився в борні за твою незрівнянну, зневажену блазнями мову.

Я трудився, щоб дух твій піднять і не маю за це каяття,

Кожне слово я важив як золото, а не полову.

Коли сумніви сіяли недруги й друзі твої,

Я у вірі до тебе  набожно схилявся у вічній надії.

І Дніпро, й золотаві поля, й солов’їні гаї –

Це для мене життя, а не зрадників підлих зневажливі мрії.

Не питав я в людей, чи любити Вкраїну свою,

Не брехав, коли треба за правду  до смерті стояти.

І дітей своїх вчив, щоб лишалися в ріднім краю,

Бо Вкраїна для мене – це рід мій, і вічно згорьована мати.

Бо Вкраїна для мене – це серце. Без  неї немає життя.

Бо Вкраїна – це мудрість. Народу мого віковічні таїни.

Це надія, це сила, це порух земного буття.

Я не мислю себе без полів золотих України.

До Вкраїни любов’ю з дитинства бузково пропах.

На ромашках настояний дух мій і прадідів слово.

Де натхнення зростало постійно в п’янких чебрецях,

І пролитись любов’ю завжди було в душі щасливі готово.

На любові до тебе настояне наше життя.

Я не знаю народу, який би цуравсь Батьківщини.

Але знаю, що зрадника дика і підла душа,

Проміняти готова за долар Дніпро і степи України.

Не принижував душу і гордість вкраїнську свою.

Мозолясто трудивсь, а не гнув у лакействі я спини.

Я за правду одвічну народу свойого стою.

І ніколи й у думці не зрадив народ України.

***

Україно - ти мамо і сестро моя,

Ти доле моя незрадлива.

До тебе любов в моїм серці буя,

Не знать у житті мені кращого дива.

Україно! З тобою ми щастя знайдем,

Бо кращих полів я не знаю на світі.

До Бога в світлицю з тобою пройдем

У правду народну одіті.

Бо де ще народ є могутній такий,

І мудрий, і сильний, і щирий?

За правду і волю стає він на бій,

І жити бажає у мирі.

Хай родять для нас золотаві жита,

Як пісня квітує пшениця.

Сьогодні, Вкраїно, уже ти не та,

І щастя, як сонце яриться.

З тобою, рідненька, ми долю знайдем,

І тисячі літ не затьмарять дороги,

Незгоди і бурі – усе ми пройдем

І станем міцними на ноги.

Багатство у душах людських засія,

Душі найдорожче багатство.

І воля, і правда засіє поля –

Всесвітнє розквітне в нас братство.

Люблю Україну, як сонце люблю,

Ранковою вмиюсь росою.

Я хочу, щоб щастя в достатку було,

І радість лилася рікою.

***

Україно!

Степова надіє!

Зоре чиста

Травневої ночі.

Твоя мудрість

Віки не міліє.

Я люблю твого неба очі.

Я люблю твою тополиність,

Чебреці,

полини

і м'яту –

Цю полів шовковисту

невинність

Я несу у селянську хату.

Я мужнію

 у твоїй надії,

Розум спрагло

мудрість твою п'є.

І тому я серцем не мілію,

Що у мене ти,

рідненька, є.

Ужгород, 1966 р.

ТРИВОГА

пам’яті Василя Симоненка –

до 30-річчя з дня народження поета

Так, Василю, долі, мабуть, треба

Наше щастя в ланцюги кувать.

Ти ж збиравсь під бієвецьким небом

Чисту ниву правдою орать.

Засівать хотів добром відбірним –

Без зажури і без туману.

Щастя для людей хотів і віри.

Гіркоти – лишень від полину.

Ти пішов прапрадідів стрічати.

Не вертай! Не треба! Зупинись!

Прийдеш, можуть знову зацькувати,

Як уже паплюжили колись.

Вистояв, бо за тобою люди,

Рід козацький – наше майбуття.

І твоєї праці не огудять,

А колись же гудили й життя.

Не тобі на це звертать увагу.

Там, яка таким, як ти ціна?

З Гете, мабуть, кружеляєш брагу,

А бокали миє сатана?

Там усе поправді. Боже милий,

Де ж та правда на Землі святій?

Був живий – в помийниках топили

Світлі думи, кращий розум твій.

А помер – готові із могили

Витягнути, щоб вчинить розбій.

Ти ж збирався небо окриляти,

Ниву засівать лише добром.

Ні, Василю, не вертай до хати,—

Не взяли ще влади демократи:

Смерть чека нас з молотом й серпом!

Лебедин, 1965 рік

ВТЕЧА ВІД РАБСТВА

Колгоспне поле. Колоски криваві...

Хай тим насняться, хто купався в славі,

Хто не відчув і більше не відчує,

Як горе і біда під стріхою ночує.

Село — це гній, це твань шляхів розбитих,

Розбещеність катів несамовитих.

І мова там сільська, — колгоспна мова

З печаткою раба на кожнім слові.

То де ж її любить? Втікай від неї далі,

Ховайся у містах — в цих смітниках печалі.

Нікуди не вилазь — рабом ти мусиш вмерти,

А мова, то тавро, яке нічим не стерти.

Тікаємо з села. Нехай комусь те поле

Стернею золотою ноги коле.

Криваві колоски — сліди безбожних оргій,

Що розпинали нас на ненависті чорній.

Колгоспне поле. Зріють зерна кволі,

Земля горить від поту і сваволі.

Жиріють тут катюги непідсудні —

Їм байдуже, що села вже безлюдні.

Колгоспне поле. Ридмом заридаю,

З душі надію кволу викидаю.

Навіщо всі слова і словоблудні,

Коли нема життя ні в свята тут, ні в будні.

Тікаємо з села... Така вже наша доля...

Щоб нам не згнить, як колоскам край поля.

Прийміть, міста, мого народу цвіт,

Хай він побачить, хоч бідненький світ.

Лебедин, 1958 рік

К а л е н д а р

Людина вивчила закон природніх змін,

Жорстокий час зими і спеку літа.

Плугів, серпів, мантачок передзвін –

Усе спізнала в часу одяг вдіта.

Листає листя вітер на бігу,

А з ним життя завзято хтось гортає.

І календар все менше залишає

Для мудрості неспитих днів снагу.

Втікти нам хочеться від календарних днів,

Розширить року обсяги незримі.

Куди ж нам діти в суєтному димі,

Вчорашні радощі і сьогодення гнів.

Жорстокий календар мого життя.

Чи ж в інших кращий він? – спитати мушу.

Минулих днів тривожить спогад душу

І мрії навіва, й фантазії буття.

Перегорнув ще день, перегорнув весну

І літа запального згаслий пломінь.

Перед собою бачу ціль життя ясну,

І те, що мариться, нам зовсім невідоме.

Зима кістляві віти простяга,

На скронях іній висіявсь зарання.

Це календар мого життя й кохання

Вже до межі так стрімко добіга.

Володимир Гончаренко

В ПАМ’ЯТЬ ПРО МАТІР

Померла мати, вмерли всі слова.

Не говоріть, бо нічого сказати.

Померла мати – плачуть вікна хати

І сивіє від суму голова.

Для чого всі слова, для чого всі діла?

Немає матері. Як стало пусто в світі.

Померло все, стоять в зажурі діти.

Померла мати, а вона ж жила.

Садочок цвів, а вже його нема,

І соловейко у вишник ховався,

Він з матір’ю в житті нащебетався,

Тепер навіщо всі оті слова?

Померла мати. Я ж її любив.

Та хто ж їх не любив, тих матерів убогих,

Вони ж єдині найсвятіші в Бога,

Та хто крім Бога їх і захистив?

Де та стежина, що вела до хати?

Корова, що поїла молоком.

Те все було, коли була в нас мати.

Немає матері, лиш стежка за селом.

Немає матері. Лиш пустота німа.

І оступає душу темрява одвічна.

Я знаю, що і ми, і матері не вічні.

Та як змиритися, що матері нема?!

НЕМА СВЯТІШОЇ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ

Прийшла субота. Ось моя відрада.

Швиденько я збираюсь в Лебедин.

Моя там ненька. Буде вона рада,

Що я приїхав з дітьми, –  не один.

Я знов з тобою, матінко старенька.

Ступаю вкотре я за твій поріг.

Моя ти люба, ти моя, рідненька,

До тебе лину я з натомлених доріг.

Садок вишневий. Яблуня крислата.

В дворі зелений килим шпоришу.

І завжди чиста біла моя хата,

Як найдорожчий дар, я вас в душі ношу.

І де б не був я на земних просторах

Яким би не було складним життя моє,

На цих земних просторах неозорих,

Я пам’ятав, що мати в мене є.

Але тепер тих радощів нестало.

Немає матері. Й село тепер не те.

І люди всі чужими ніби стали.

І зникло з неба сонце золоте.

Прийде субота. Та куди поїдеш?

Ми іншим жити почали життям.

З людьми чужими снідаєш, обідаєш,

Та найрідніша матінка – затям!

Немає матері. Кому тепер ті болі,

Кому переживання й ті жалі?

І скажуть вам в степу стрункі тополі:

Нема святішої людини на Землі!

Лідіє Іванівно! Звісно, що все те, що я подаю, можна друкувати в газеті. Нехай виділять, якщо зможуть (бо зараз зовсім інші часи і інші підходи до формування газетних сторінок) сторінку для цього матеріалу. Раніше, ще за радянських часів, це робили. І було не погано. А зараз гонитва за прибутками, за незвичайною інформацією, за сенсацією поглинула, на жаль, всі людсьні стосунки. Про людей хороших рідко згадують, а то й зовсім забули. Ніби їх не було і зараз немає. Ніби й людей добрих, щирих, працелюбних немає. Одні сенсації. Когось убили, когось зарізали. Батько сина убив або навпаки, пригоди на автотрасах, тероризм, бандитизм, афоризм, обікрали магазин, банк. Це цікаво і це модно і це все сприймається на ура! Погано було при Союзі, але одна сторона була дуже позитивною: у дітей та й у дорослих виховувалася людяність, чисто по-біблійному: не вбий, не вкрадь, дружба, любов, взаємоповага. І це йшло через газети, радіо, телебачення. Виховували високу мораль. Тепер таке, на жаль, рідко зустрінеш.

Звичайно, що тотальний контроль погано, бо під маховик „радянських дебілів” потрапляли й дуже гарні люди.

А звідки ж ці „дебіли” бралися? Не з нашого ж народу?

Як моя мати говорила: – А хто ж мене розкуркулював – не сусідоньки? А хто дописував на нас, заявляв, доносив у  НКВС і КДБ  – не сусідоньки?

А матір розкуркулювали за що? Тільки за те, що вона здала корову у колгосп, а потім побачила, що там погано доглядають і погано годують та довели тварину, що та ледве на ногах трималася, мати одного вечора пішла після колгоспної ж роботи і забрала корову додому. Так її на другий день прийшли „розкуркулювати”.  А в неї на руках п’ятеро дітей – четверо своїх і п’ятого, Семена, вона взяла сусідського, в якого померли з голоду батьки. (Бо це вже йшов тридцять третій рік – рік трагічний для нашого народу, рік всепоглинаючого голодомору).

Так другого ж дня прийшла „шайка активістів” і давай „розкуркулювати”. Винесли все з хати. А що тоді в хатах було: дерев’яні лави, такі ж дерев’яні ліжка, столи, стільці, миски, тарілки, ложки, відра, рогачі, кочерги, чаплія, рядна, стара скриня – все, що тільки можна було винести, все винесли і „торгують”, хто скільки дасть. З погреба винесли всю картоплю, буряки, моркву, кваснину (бо мати ж заготовляла на зиму для дітей та й для себе їжу).

– Поставила я у куток під піччю, – розповідала мати, –  невеликий горщечок з квасолею, думаю, може, хоч це на перший день зварити дітям залишиться, і те знайшли і забрали.

– Торгують. Голова сільської ради керує всім цим бедламом. Позбігалися сусіди. І починають розргрібать. Зима. Холодно. Йшов тридцять третій рік. Середина січня. Морози стояли люті. Я стою плачу. Діти кругом мене теж стоять плачуть. А вони грабують, хто що запопаде.

Мати згадує і таку деталь з тієї трагедії.

– Недавно купила рагача нового. Сусідка бере його із загальної кучі. Я говорю до неї:

– Катерино, нащо ти береш? Воно ж не твоє. А вона мені: не я, то інший хтось візьме. Одинаково тебе на „висилки” відправлять, а дітей у дитдом віддадуть.

– І буває ж таке в житті – згадувала мати. – десь через півгодини у двір заходить якийсь чоловік, у чистому сірому пальто, середнього зросту. Побачив, що я здітьми стою та плачу, то він до голови сільської ради:

– А цю ж за що розкуркулюєте?

– Так вона ж із загального двору корову забрала…

– А корова ж чия? – розуміючи непросту ситуацію, запитав той чоловік.

– Та корова її, але ж вона забрала з колгоспного двору.

– Так  корова ж чия?

– Та її ж!

– Так а за що ж ви її розкуркулюєте?

– Так вона ж корову із загального двору забрала.

– Так корова ж чия?...

Це було б смішно, якби не було так трагічно. Повторивши разів три це запитання, чоловік у сірому пальто звертається до голови сільради з новим запитанням:

– А скільки ж у неї поля?

– Та немає у неї поля. У неї городу 45 сотих від батьків залишився.

– Так за що ж ви її розкуркулюїте?

– Так вона ж корову із загального двору забрала….

– А що ж ви з нею збираєтеся робить?

– Так її на „виселки”… (виселки – це були віддалені, глухі місця з непридатними для обробітку землями. Туди й відсилали тих, хто не йшов у колгосп або противився місцевій владі). Вивозили туди і залишали простонеба в чому захопили. Не дозволяли нічого брать з собою. Виживай, як можеш.

– А дітей куди?

– А дітей… Дітей у дитбудинок.

– Так от що я вам скажу. Ви порушуїте закон, бо такі як вона, не підпадають під розкуркулення. Ото ж занесіть усе, що винесли з хати, перед нею вибачтеся, бо як вона пожаліється, то вам ще й перепаде.

– З цими словами чоловік у сірому пальто повернувся і вийшов з двору. За ним попленталися всі інші „активісти”, залишивши мене з дітьми стоять серед отого безладу, яке натворили сільські „бузувіри”, „активісти” і „сусідоньки”.

Виявляється, як потім дізналася мати, був той чоловік у сірому пальто хтось „із району”, який інспектував наше село або був уповноважений з питання розкуркулення і на той час якраз перебував у Кримках.

Отак нас розкуркулювали.