О, гори! –
Таїни одвічні сторожі.
Ви стоїте віки на зоряній межі.
Скажіть: «Хто
зрікся матері, того карають сни
І обвивають
серце крижані вужі?»
350
Хто скаже
правду, чи одвічні ми?
Чи ми із
Всесвіту, чи з райської тюрми,
Де Бог утримував там Єву
і Адама?
Чи від
бджолиних сот і від хурми?
351
Хтось в світ
приходить, інший залишає.
Та людській
доброті кінця немає.
От тільки хто
нічого не створив,
Тих забуття, як прірва, поглинає.
352
Ми досягли в своїм
житті чимало,
Щоб хліб, як
сонце, чесні люди мали.
Та як загоїти
людські жалі і смутки,
Цієї мудрості
ми так і не пізнали.
353
Що не роби, а
це життя пройде
І нас в
незвідані краї всіх проведе.
Відтак збирай
пожитки у дорогу:
Впадем,
незнаючи, коли і де.
354
Життєву книгу з безліч сторінок
Ти не замкнеш, як хату на замок,
Один, як лід, а інший, як вогонь;
Усяк горта ту
книгу певний строк.
355
Один, як
сонце, інший, як зоря.
Одному – поле,
іншому – моря.
Та де не
ходимо, що не шукаєм,
Усякий на
землі святій згоря.
356
Не гріх, що маєм міх, гріх голови не мати.
Не гріх карать вину, гріх правду покарати.
Ти праведно живи, хай деспоти тиранять,
На те вони й кати, щоб мудрість умертвляти.
Немає коментарів:
Дописати коментар