ВОЛОДИМИР ГОНЧАРЕНКО ПОЕЗІЇ

ВОЛОДИМИР ГОНЧАРЕНКО
ПОЕЗІЇ

НЕГАСНУЧИЙ ВОГОНЬ ПОЕТИЧНОЇ ДУШІ

Володимир Гончаренко – поет, фольклорист, краєзнавець, журналіст багато зробив для примноження нашої духовності.

Тільки перелік його творчого доробку становить цілий ряд визначних праць, які стануть  гордістю української нації, рідного йому народу.

3iбpaнi ним фольклорні матеріали лягли в основу його унікальної праці „Поема мого народу”. Ним зібрано понад 100 тисяч прислів’їв та приказок, що увійшли до десятитомної книги „Великий словник прислів’їв та приказок Черкащини”. Це значима праця в українській фольклористиці. В ній знайшли місце золоті зерна народної мудрості.

„Саме епітет „золоті”, – як підкреслює науковець Bікrop Задворнов з Києва у статті „Мудрість українська в „Поемі мого народу”, – як ніякий інший відповідає еквіваленту праці Володимира Гончаренка. Варто погортати сторінки цієї книжки, щоб зануритися в животрепетне море народних мудрощів Шевченкового краю".

Творчість Володимира Гончаренка не обмежується цими надбаннями. До його творчого доробку увійшли окремими книгами – „Легенди, перекази, бувалыцини про Т.Г. Шевченка”, „Кладу свої думи, Тарасе, у вінок твого вічного генія”, „Легенди Шевченкового краю”, „Класичний календар українців”,  „Цікава топонімія Черкащини”, „Календар православних свят”, „Магія приказки”, „Пісні рідної матері”, „Енциклопедія українських загадок”, „Золота книга топонімів Черкащини”,„Народні прикмети погоди”, „Лебедин – серце Черкащини”, „Духовний геній України – Тарас Шевченко”, „Банда міченого”, „Священні заповіді українців”, „Казки року у суцвітті народних прикмет”, ”Гіркі грона кохання Великого Кобзаря”, „Краєзнавча енциклопедія Черкащини”. Понад 13 тисяч  власних афоризмів, висловлювань, думок увійшли до книги „Мудрі думки переживуть віки”, понад 1600 рубаїв вклалися в книгу „Рубаї сонячні мої”.

Він – автор книг „На батьківщині Т.Г. Шевченка” (1984), "Сповнений любові та добра" (1990), "Я хочу пити сонячні настої" (1990), "Анекдот — наш анекдот" (1990), "Акорди серця" (1995), „ Поема мого народу” (1996), „Словник прислів’їв та приказок Шевченкового краю” (1998), „Словник прислів’їв та приказок про Т.Г.Шевченка”, „Червона книга мудрості” (2004), „Золота книга топонімів Черкащини” (2005), „Черкащина в легендах та переказах” (2006), „Енциклопедія українських загадок” (2007), „Прислів’я та приказки” (серія українська народна творчість перша книга – 1989; друга книга – 1990). К; „Наукова думка” (прислів’я та приказки із його зібрань увійшли до цього наукового всеукраїнського видання), упорядник, автор передмови, укладач найповнішого, на той час, в Україні видання поезій В.Симоненка „Ти знаєш, що ти – Людина” (К: „Наукова думка”, 2001, перевидана 2005), книги-меморіалу  "Вінок безсмертя" (у співавторстві, 1987), буклетів та брошур "Легенди Холодного Яру" (1983), "Вогненне слово, ворога рази" (1983), "Меморіальний літопис Черкас" (у cпівавторствi, 1989), літературно-меморіальної екскурсії "Василь Симоненко" (1989), наукових розвідок "Неозначено-особові речення у поезіях Т.Г. Шевченка" (студентська наукова робота, 1964), "Із фольклорної скарбниці Черкащини" (1983), "Скарби фольклориста" (1984), "Із фольклорної криниці Шевченкового краю" (1984), випустив серію плакатів про В.Симоненка – „Народ мій є, народ мій завжди буде” (1990), „Живу не лише за себе” (1991) та iнші. Перший редактор науково-популярного журналу "Краєзнавець Черкащини" (1991, 1992, 1993) та газети „Сьогодення”.

У періодичній npeci опублікував багато статтей, iнтерв’ю, заміток, матеріалів з краєзнавства, фольклору та етнографії. Член спілки журналістів України з 1975 року.

В. Гончаренко зібрав понад 2 тисячі пісень, частівок, понад 3 тисячі прикмет погоди, понад 1500 розшифрованих топонімічних назв Черкащини, понад 300 легенд, переказів, бувальщин, прислів’їв та приказок  про Т. Г. Шевченка  та багато інших фольклорних мaтepiaлів.

В.А. Гончаренко плоть від плотi справжній син українського народу. Він разом з іншими борцями за справедливість i щастя нашого народу, – як відзначав доктор філологічних наук, професор, академік Української Академії наук Національиого прогресу В.К. Шпак у передмові до книги „Поема мого народу” – животворний дух людської мудрості”, – був серед тих, хто сказав своє вагоме слово в процесі боротьби за незалежність України. Його поетична збірка „Амінь!” знаменувала собою своєрідне передбачення розвалу Радянського Союзу”.

Наприкінці 1989 року він організовує в Черкасах ініціативну групу по створенню партії „Незалежна Україна”, до якої на початку її діяльності входило понад 30 осіб. І це в той час, коли за такими подіями ще пильнувало КДБ. Розробив програму та статут цієї організації, підготував перший номер газети „Незалежна Україна” (червень 1989).

Володимир Гончаренко щиро i безкомпромісно любить свій український народ, дбає за процвітання рідного краю. Він не мислить себе без України. В одній із статей він пише: „Для мене доля України завжди була вище власних інтересів. У її великій icтopiї я не відчував себе самотнім. Я глибоко вростав корінням своєї душі в глибини народної мудрості i напував свій талант цілющими водами української духовності. Я щирий у своїй відданості Україні, її людям. I щоб не говорили, добре знаю, що без таких безмежно закоханих у рідний край українців, не було б Великої України. I я гордий з того, що належу до найпрогресивнішого крила щирих українців.

Володимир Гончаренко – це ще одна яскрава сторінка у книзі буття українського народу. Його творчість, можна надіятися, займе достойне місце в ряду немеркнучих імен новітньої української літератури і чекає своїх дослідників. Якщо в світі існує щось святе й велике, то це для поета Володимира Гончаренка – Чесна Людина і ті реальні діяння, які вона робить для суспільства, для рідного народу.

Тавруючи в своїx поезіях дріб’язковість i нікчемність міщанського, потворного i розбещеного життя, він возвеличує людину творчу, натхненну, працелюбну.

***

Я б небо прихилив до долі трударя.

За щастя праведних не пожалів царя.

Тим голову б відтяв, хто істину спотворить.

Щоб правди сходила нам золота зоря.

Володимир Гончаренко – безпосередній учасник подій, що передували розвалу радянської системи i сприяли утворенню незалежної держави України. На його світогляд наклали відбиток розповіді живих свідків про важкі змагання в роки Громадянської війни, голодомору тридцятих років, сталінських penpeciї, noвоєнні роки з тяжкою працею на колгоспному полі за часто неоплачуваний трудодень i напівголодне дитинство.

Все це гнітило його, прокладало глибоку борозну через його душу, через усе його життя. Не було в нього прощения нi Сталіну, ані його nociпакам – намісникам в низових ланках суспільства.

Ось чому при всій його університетській ocвіченості, щоб пробитися у верхи достатньо було мати квиток комуніста, бо за допомогою цього універсального засобу, часто й недалека людина могла пробити coбi шлях до вершин чиновницької iєpapxiї. Володимир Гончаренко цим не скористався. Навіть коли йому в Черкаському облтелерадіокомітеті запропонували роботу головного редактора обласного радіо за умови, що він вступить в ряди комуністичної партії, він відмовився i вимушений був у зв’язку з цим розрахуватися з посади редактора i перейти на іншу роботу, яка не давала йому ні можливості чиновницького росту, нi пільгових мaтepiaльниx благ: Але нiкoли не сумував з приводу таких життевих негараздів, бо знав, що він не стане лакузою i не буде прислужувати чиновнику–паразиту заради шматка хліба. Не буде служити тим бузувірам, які втратили людську coвість i людську подобу, віддаючи своїх одноплемінців на явну смерть у ГУЛАГи i Сибірські в’язниці.

***

Робили комунізм – не мали вдосталь їсти.

Робили на вождя – не знали, де й присісти.

Робили, як раби, а мали лиш горби –

Це щастя нам принесли комуністи.

Ще на зорі своєї творчості, коли шаленів репресивний сталінізм, коли за „неправильно” сказане слово можна було „загриміти” в Сибір, на Соловки чи на Сахалін, коли він ще тільки закінчив школу і прагнув глибших знань, Володимир Гончаренко писав:

ВТЕЧА ВІД РАБСТВА

Колгоспне поле. Колоски криваві...

Хай тим насняться, хто купався в славі,

Хто не відчув і більше не відчує,

Як горе і біда під стріхою ночує.

Село — це гній, це твань шляхів розбитих,

Розбещеність катів несамовитих.

І мова там сільська, — колгоспна мова

З печаткою раба на кожнім слові.

То де ж її любить? Втікай від неї далі,

Ховайся у містах — в цих смітниках печалі.

Нікуди не вилазь — рабом ти мусиш вмерти,

А мова, то тавро, яке нічим не стерти.

Тікаємо з села. Нехай комусь те поле

Стернею золотою ноги коле.

Криваві колоски — сліди безбожних оргій,

Що розпинали нас на ненависті чорній.

Колгоспне поле. Зріють зерна кволі,

Земля горить від поту і сваволі.

Жиріють тут катюги непідсудні —

Їм байдуже, що села вже безлюдні.

Колгоспне поле. Ридмом заридаю,

З душі надію кволу викидаю.

Навіщо всі слова і словоблудні,

Коли нема життя ні в свята тут, ні в будні.

Тікаємо з села... Така вже наша доля...

Щоб нам не згнить, як колоскам край поля.

Прийміть, міста, мого народу цвіт,

Хай він побачить, хоч бідненький світ.

Започаткувавши перший на Черкащині журнал „Краєзнавець Черкащини” в 1990 році, він в передмові до нього писав:

„Мета збірника – серйозно і вдумливо поглянути в нашу історію, щоб через призму загальнолюдської культури розширити горизонти бачення проблем суспільного розвитку, піднятися на вищий щабель мислення.

Ми повинні розшукати правду, яка загубилася в екзальтованій брехні невігласів XX сторіччя. Підмінюючи правду брехнею, захмілілі від крові узурпатори централізованої мафії, застосовуючи найбездушніші методи, робили все для того, щоб спотворити істину так, щоб людина не могла розрізнити, де Правда, а де Кривда.

Форми геноциду, насильства над народами нашої країни не мають історичних аналогів. Гримаси кривих дзеркал, побудованого Сталіним «соціалізму», ми відчуваємо й нині. Свідчення цьому – неспроможність до нинішнього часу дати «Закону про демократію», «Закону про гласність», «Закону про права людини», з неймомірннми труднощами пробивається крізь казенні застінки «Закон про пресу».

А в архівах колишніх катівень залишаються тисячі невідкритих імен справжніх борців, почорнілі кістки яких розкидані у соловецьких краях, вподовж берегів Біломор-каналу, в Башкирії і Якутії, на широких просторах Сибіру та Далекого Сходу. Серед них і наші земляки, які були репресовані в чорні дні новітнього рабства.

Ми повинні своїми публікаціями підняти на новий рівень якість нашої душі, якість нашого мислення, подолати рабську психологію, без чого одужання суспільства не настане. Ми повинні шукати принципової відповіді на поставлені часом питання, чесно виконати обов’язок перед історією, перед Правдою, перед рідним народом.

Але Володимир Гончаренко при всій його творчій багатогранності є в першу чергу поет. В своїх поетичних мініатюрах–рубаях він створює художні та icторично достовірні образи. I коли б у його творчому доробку не було нічого кpiм рубаїв, його ім’я одинаково, певен, залишилося б в історії української літератури.

Боги, Небо i Всесвіт; як всемогутні сили, які дають життя i відбирають його, які спроможні ощасливити i гірко розчарувати людину, з’являються в його поетичних малюнках не тільки як традиційні, а й цілком peaльнi персонажі, які покликані вічно утримувати мораль людини в належних для цивілізованого суспільства межах.

Спинися, друже, батька прах святий

Тут береже оцей куток тісний.

Схиливши голову, ти теж запам’ятай,

Що в кожного із нас такий кінець сумний.

Ненаситна і потворна мораль тих, хто докладає величезні зусилля, щоб добратися до влади, але незважаючи на свою бездарність, неспроможні, а можливо, й не бажають усвідомити того, що найвище ієрархічне крісло не лише для того, щоб, вилізши на нього, сидіти там довічно. Але в першу чергу для того, щоб робити добро для людей. Та добравшись на вершину влади, наші вожді намагаються вмоститися там назавжди. І тільки смерть спроможна змести цих потвор з п’єдесталу незаслуженої слави.

У нас лиш смерть одна скида вождів з висот.

Яким кривавим би не був цей живоглот,

Злиняють всі порфіри й позолота –

Лишиться найвеличнішим – народ.

Володимир Гончаренко пише для тих і про тих, з ким живе, з ким ділить насущний кусень хліба, горе і радощі, чиї інтереси відстоює, з ким будує майбутнє. Таким ідеалом для нього є український народ, його мова, його культура, його щастя.

А скільки душевного тепла, людяності, щирих почуттів знаходимо ми в ліричних рубаях Володимира Гончаренка. Він спрямовує свій погляд в небо людської душі. Він хоче, щоб це небо ставало чистішим, теплішим і по-справжньому сонячним. Щоб у ньому розцвітало сонце добра і правди, ніжності й любові. Щоб про гарні людські якості знало більше людей і щоб вони ставали морально чистішими, щоб у людині більше проявлялося людського духу, людської доброти і щоб людина від цього ставала щасливішою.

Людина для нього – це найбільший скарб, а любов людська – це найкраща перлина людської душі, без якої немислиме життя на землі. І особливо, коли це стосується молоді, тих особистостей, які приходять у цей світ, щоб робити його кращим, добрішим, щасливішим.

***

Ти – скарб душі. І серця ніжний промінь.

Троянди пелюстки, пташок веселий гомін.

Усе в тобі цвіте. Усе тобою диха.

Усе, що дороге у цім земному домі.

Для нього дівчина, жінка, мати – це ті ідеали життя, які по-суті і є носіями життя і повинні бути і прекрасними, і ніжними, і чистими, і чесними, і в одночас турботливими. Бо від них залежить чистота суспільства, його подальший розквіт і розвиток.

***

Нікого не зрівнять. Нікого не обнять,

Бо ти в житті одна, як лані дика стать.

Бо ти, як промінь у ранкових водах,

Яким милуюся, а в руки не впіймать.

Прекрасне почуття кохання. Воно як ангел, що злітає з небес на землю, щоб радувати нас, полонити своєю красою і не тільки зовнішньою, а перш за все– тією внутрішньою, духовною красою, яка надихає нас на кращі поступки. Але, на жаль, як констатує поет, життя не вічне і прожити його потрібно так, щоб людям залишити тепло свого серця.

***

Боюся, що краса твоя зів’яне теж.

Бо все в житті колись сягає певних меж.

Ми хочем дать закон для вічного кохання,

А він від нас тіка, як царських слуг кортеж.

***

Тече ріка життя. Кохання теж минає

І наших мрій буття плин часу поглинає.

Оглянемось назад, поглянем наперед,

А вже прекрасний день за обрієм зникає.

Джерелом сили поета Володимира Гончаренка є його найтісніший зв’язок з простими людьми.

Поет живе інтересами українського народу, переживає за долю чесних людей. Намагається підняти Людину на вершину високої моралі, вселити вipy у власні сили i спроможність вистояти в нелегкій боротьбі за Царство Розуму i Справедливості.

Не прожили даремно свої роки,

Якщо ми з правдою робили спільні кроки.

Хоч, може, галасу й не наробили ми,

Та правда вища за престол високий.

Михайло Кочерган,

доктор філологічних наук,

професор Київського національного

лінгвістичного університету